Я здесь:
0
1

Для мамы)))

Дуже хотілося в обійми. Небо впало на лодоні, а райдуга зміюкою обвила шию. В очах була безмісячна ніч. На мить здалося, що кобзар грає на струнах душі все, від чого серце калатало, а розум тьмарився. Сонця не було. Воно заховалося за хмару, щось писало німими зорями, та його знаків не розуміла. Земля склалася навпіл там, де стояла вона. ЇЇ розітнули. Їй здалося, що краще б цей потяг переїхав її, не видирав з кров`ю із серця найдорожчу людину. Сум із розпачем осіли на віях, потихеньку спустились по щоці. Їй стало гаряче, у грудях запекло полум`я.

Коли їде мама, а ти маєш триматися, вдавати, що тобі зовсім не важко, що якась комаха залетіла в око серед лютого, чи пилинка опинилася серед кришталево білого снігу, а ти мовчиш, бо слова душать, саме тоді цінності буття заявляють про себе.

Навчаючись в іншому місті ми потихеньку припиняємо телефонувати мамі, забуваємо за веселою розмовою про далеке і таке близьке материнське серце, відмирає у нас щось святе, яке матуся дає із народженням. Хто задумується, що там, вдома, їй недобре. Що вже давно вона не кохає батька, а так, співіснує. Сльозу ховає за усмішкою, а те материнське вистраждане серце так не хоче вас відпустити.

-Мамо, чого ти? Я на вихідні приїду, не переймайся, незабаром побачимося, що тут? Всього тиждень мине!

- Тиждень…- Каже серце. - Цілий тиждень я не розмовлятиму з батьком, знову тинятимуся магазинами у пошуках того минулого, намагатимусь відшукати загублену долю, може, сплету із добра і ласки вінок, почеплю непомітно доні на шию!

- Все мам, я поїхала, ще на роботу встигнути маю… А ти хочеш - приїжджай до мене, прогуляємося!

-(Хочу!!!) Та ні, доню! Клопотів і вдома вистачає, он братові придбаю туфлі на весну, а там побачимо, може, і собі щось знайду…(Не їдь…)

В ці хвилини ніколи не розуміла мови маминих очей. А тепер вони до мене промовляють, і хоча цю таємничу мову не вчила, так хотілося кинутися за потягом їй вслід. Хотілося вчепитися у хмару, зайти за обрій з сонцем і зустріти її завтра знову із вранішньою росою.

Хочеться і зараз самотнього вечора подзвонити, розпитати, погомоніти, та знову – сльози душать. Ніч огорнула теплою ковдрою землю, зорі заплелися у її сивому волоссі.

Та… он! Он же вона – моя зірочка! Вона виглядає із-за Молодика, поряд із ним пестить своє медвежатко Велика Медведиця, а мама плете мені щасливу долю…

Вона так близько – у моєму серці. На телефоні –її фото, у сумці – фотокартка із мого Дня народження, де нас вдвох фотографував брат. Неначебто нічого не змінилося. Завтра навчання, далі –робота.

Та коли настають вихідні, мене несе подумки додому, де мене вже не зустріне матуся, де не чекає тепла вечеря і ніжне, лагідне матусине слово. Вже подруги не замінять мені тих днів, які надолужити буде вкрай важко.

Мама їх ненавидить (ці кляті вихідні!), бо якийсь «дзвіночок Павлова» дзвенить у серці, і біжить вона до чужих дверей, щоб відчинити їх не мені…

Той потяг-нахаба вкрав маму з-під носа, а я не в силах була його зупинити. Все життя була самовпевненою, вважала себе сміливою, гордою, незалежною, але ця обставина лишила в мені рану.

Вихідні добігли до кінця. А ви попрощалися з мамою? Ні? Тоді… Приїдьте серед тижня, придбайте квиток, вхопіть поїзд за груди і не відпускайте, доки не привезе до мами. На вокзалі придбайте найкращий букет квітів, ні, не гламурних, простих – жоржин, пролісків, тюльпанів, не жалкуйте грошей! Раптово з’явіться вдома і розцілуйте, обніміть, пригорніться, погомоніть…

Я тихенько заздритиму, бо моя мама лише переглядає таку очікувану кількаденну електронну пошту… (2011)

Для мамы))) фото 1
 
Комментировать от
или
еще рекомендуем